“В Антарктиці видно центр нашої галактики. Таке відчуття, що ти зовсім близько до космосу”, – керівниця 31-ї УАЕ Анжеліка Ганчук
Керівниця 31-ї Української антарктичної експедиції Анжеліка Ганчук в інтерв’ю УНІАН розповіла про особливості перебування полярників на станції “Академік Вернадський” та чому світовим лідерам варто відвідати цю частину земної кулі.
Метеорологиня Анжеліка Ганчук стала першою жінкою, яка очолила українську річну антарктичну експедицію (УАЕ). Це вже друга її експедиція до Антарктики (у 2022-2023 роках вона була учасницею 27-ї УАЕ).
Цього року у команді, яка разом з нею прибула на острів Галіндез, де розташована українська антарктична станція “Академік Вернадський”, чотирнадцять учасників. Це дев’ятеро вчених (чотири метеорологи, три біологи та два геофізики) та п’ятеро людей, які забезпечуватимуть життєдіяльність станції (сисадмін, дизеліст, механік, лікарка та кухар). Загалом до складу експедиції увійшли три жінки та одинадцять чоловіків, серед яких четверо новачків, а інші – досвідчені полярники. Наймолодшому учаснику – 23 роки, найстаршому – 56.
В інтерв’ю УНІАН пані Ганчук поділилася інформацією про життя та роботу полярників в екстремальних умовах, торкнулася гендерного питання, та розповіла, що спільного між космосом та Антарктикою.
Пані Анжеліко, ви стали першою жінкою, яка очолила українську антарктичну експедицію. Чи відомо вам про випадки таких призначень в інших країнах?
В більшості країн, зокрема, США, Великій Британії, Австралії, Новій Зеландії, – цілком нормально, щоб жінка очолювала антарктичну експедицію, або певну наукову програму (що буває найчастіше). Тобто там ти – або керівник наукової програми, або – експедиції. Також часто буває, що посади очільника експедиції та очільника станції обіймають різні люди. А у нашому випадку це все в одному: керівник станції та керівник експедиції одночасно. Через це трошечки змінюється відповідальність… До того ж, не дуже часто трапляється, коли жінка керує полярною експедицією, яка триває цілий рік. Таке було, наприклад, у поляків – лише один-два рази за всю історію існування 40 експедицій. Також разові випадки – у Великій Британії, Австралії…
Як вважаєте, чому раніше в Україні була заборона на присутність жінок в антарктичних експедиціях?
А чому забороняли жінкам читати, ходити до школи, голосувати й мати право хоча б на щось?! Це історичний контекст, пережитки минулого: жінка не має права тому, що вона – жінка, їй потрібно варити борщі і народжувати дітей… Тому що вона нібито не настільки розумна, як чоловік (хоча вже науково доведено, що це неправда)… Зараз, коли на навчання немає жодного табу, ми бачимо, що жінки можуть впоратися зі складними проблемами не гірше за чоловіків.
Національний антарктичний науковий центр у 2018 році очолив Євген Дикий. Це людина, погляди якої дуже далекі від анахронічних, тому жінок почали брати в експедицію…
До речі, раніше офіційної заборони на це теж не було, вона існувала тільки на словах. Така собі своєрідна скляна стіна, яку зараз розбили (сміється).
Про вас кажуть, що ви проявили себе як лідерка, яка здатна ухвалювати рішення в умовах нестандартних обставин. Чи можете навести приклади таких ситуацій?
Таких рішень було дуже багато, оскільки я навіть в Україні працюю з небезпечними природними явищами і попередженнями про них. Маю на увазі метеорологію. З відповідальністю, ризиками доводиться стикатися щодня. Кожне невірно ухвалене рішення про будь-яку стихійну подію відіб’ється на безпеці людей. А якщо спрогнозоване тобою явище не відбудеться, це означає марну витрату сил, засобів, коштів, що були залучені для реагування…
Ваша перша експедиція до Антарктики у 2022 році збіглася з першим рейсом криголама “Ноосфера”, а також з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Які спогади залишилися про ті події?
Тоді керівництво НАНЦ швидко ухвалювало рішення, яким чином зробити перезмінку. Адже попередня експедиція, яка вже рік перебувала в Антарктиці, була дуже втомлена, плюс люди дізналися про війну та рвалися додому. Їх однозначно потрібно було вивозити звідти та завезти ресурси для того, щоб станція “Академік Вернадський” існувала. Закриття станції хоча б на рік означало б її втрату, що обов’язково вплинуло б на Україну з політичного, економічного, наукового боків – були зобов’язання перед іншими країнами, впроваджені певні проєкти тощо…
Звичайно, у мене дуже складні спогади про ті події. Для експедиції людей збирали з усієї країни, у її складі були геофізики з Харкова, які звідти виїжджати потягом під обстрілами – вагони були зі слідами від куль та уламків… Їхали ми через Чилі, де довелося перебувати два тижні, а потім були неймовірні відчуття, коли нарешті зайшли на борт “Ноосфери”, на якій майорів наш жовто-блакитний прапор. Тобто, де-юре, ти на території України, але, де-факто, – дуже далеко від Батьківщини. До того ж, на той час на криголамі та на станції ще не було такого якісного Інтернету – Starlink ще не працював… Пам’ятаю, як моряки (екіпаж “Ноосфери”, – УНІАН), які були з Одеси, Миколаєва, Маріуполя, супутниковим телефоном намагалися дізнатися, що там в Україні з їхніми дітьми, дружинами, батьками…
Чому вирішили знову відправитися в Антарктику?
Як кажуть космонавти, коли повертаються на Землю: тільки там можна побачити те, чого звідси нам не видно. Не побувавши там, це важко зрозуміти. В Антарктиці – так само.
Це хвороба полярника – Антарктика оселяється у серці. Вдома ти не можеш побачити та відчути такого і починаєш за цим сумувати. Тобі цього бракує, хочеться повертатися знову і знову. Плюс – реалізація своїх навичок. Мені, наприклад, дуже подобається гляціологія (наука про форми, склад, будову та властивості криги в повітрі, на земній поверхні та під землею, поширення й процеси, що відбуваються в льодовиках, – УНІАН).
Чи передбачена якась спеціальна фізична підготовка до експедиції?
У полярній експедиції досить складні умови. Нас не те, щоб змушували готуватися, але дуже детально перевіряють фізичний стан, витривалість тощо.
Під час зборів потрібно пройти спеціальні тести. Адже навіть якщо твоя посада не передбачає певної фізичної роботи, організм має витримувати низький тиск, холод… От зараз тут немає снігу – суцільне каміння, по якому треба вміти пересуватися без страху…
Які речі ви взяли із собою на станцію “Вернадський”?
Полярні, теплі речі, багатошарові, щоб у них можна було перебувати назовні. Зокрема, наші червоні костюми, які багато хто бачив на фото. Це “штормовий костюм”, він не промокає, захищає від вітру, але не дає тепла. Тому потрібно мати з собою флісовий одяг, який вдягається під низ. У нас є зимові фаренгейтівські костюми, фліски, термухи. Ну, і певні речі, щоб ходити в них тут, у приміщенні станції. Загалом – два баули по 23 кілограми. Зрозуміло, що цього не досить, щоб покласти у них все, що потрібно. На якісь дрібнички місця вистачає, але ми обмежені тим, що дещо провозити забороняється. Наприклад, через Чилі (криголам “Ноосфера” регулярно використовує чилійський порт Пунта-Аренас як базу для антарктичних експедицій, – УНІАН) не можна провозити чай, сухофрукти тощо.
Ви сказали, що після прибуття в Антарктику не побачили снігу. Хіба це нормально для нинішньої пори року?
Так, його досить мало й це – основна відмінність, яку я спостерігаю зараз у порівнянні з 27-ю УАЕ. Річ у тім, що змінився клімат, він неупинно теплішає й льодовики все сильніше тануть, утворюються навіть річки. Коли я приїхала сюди у 2022 році у той же час, на станції було десь пів метра снігу навколо. Каміння не проглядалося. Перешийок, який з’єднує нас з льодовиком, був нерозталий: можна було вільно переміщуватися. Зараз (на момент розмови, – УНІАН) тут тільки багаторічні льодовики та сніг, який висипав у горах на висоті тисячі метрів. Решта на островах розтанула. Аналогічно – льодовики біля станції. Вже понад місяць середньодобова температура тримається у плюсовому значенні, постійно йдуть дощі, які топлять сніг та кригу. Ось така різниця – дуже помітна.
Як пройшла подорож до станції “Академік Вернадський”?
У 2022 році, коли ми перетинали Дрейка (міжконтинентальна протока, що з’єднує південні частини Атлантичного та Тихого океанів, – УНІАН), він був набагато бурхливішим. Цього разу все пройшло, як кажуть, “маслом по хлібу” – була дуже спокійна протока, без жодного шторму. Будемо вважати це добрим знаком для нашої експедиції (сміється).
Що в першу чергу впадає у вічі, коли прибуваєте до Антарктики?
Я люблю природу, тому завжди усе, що пов’язане з нею, мені подобається найбільше і, відповідно, найбільше вражає. Коли у 2022-му мені вперше відкрилися антарктичні гори, це був ранок, пам’ятаю небо червоно-оранжево-жовте… Такі фантастичні кольори! Дуже гарним був і сніг, який грав на горах різними фарбами – фіолетовими, пурпуровими, синіми, блакитними… Океан теж був у різноманітних кольорах, вкритий кригою. Водночас на скелях виднівся зелений мох… Всі ці фарби настільки ламають стереотип про чорно-білу пустелю, вкриту снігами! Звичайно всю цю красу можна побачити в умовах хорошої погоди, у погану – нічого не видно.
Такими були мої перші враження. Треба було щось робити, а ти не можеш відірватися, бо хочеться надивитися… Зараз не те щоб враження не такі, задачі – інші. Ти вже це все бачила, інакше на все дивишся і оцінюєш… Цього року нас зустріли дуже гарні льодовики, трохи помилувалися.
Що собою являє один день роботи на станції? Який у полярників графік?
Він дуже різний для кожного фахівця. У всіх – різні напрямки. У команди життєзабезпечення – свій графік, у лікарів – свій… У біологів, геофізиків і метеорологів – абсолютно інші задачі, тому і графік, відповідно, інший. Метеорологи працюють доба через добу, змінами. Але й у вихідні ми маємо інші справи, які потребують виконання – обслуговування приладів тощо…
Вільний час тут – це кілька годин між основними задачами. Тут немає такого повноцінного вихідного як субота-неділя, коли можна, умовно, нічого не робити. Ти 365 днів працюєш, а відпочиваєш вже по поверненню додому…
Мені, зокрема, доводиться поєднувати фактично дві роботи: метеоролога і начальниці станції. Вихідних немає, особливо у період перезмінки команд. Зараз хобі – це сон. Можливо, пізніше, коли, наприклад, замерзне океан та через погану погоду поменшає виїздів, знайдеться більше часу, щоб посидіти та помалювати або пограти (хобі Анжеліки Ганчук – гра на гітарі та малювання акриловими фарбами, – УНІАН).
З погляду метеоролога, чого нам – в Україні та у світі – очікувати у короткостроковій та довгостроковій перспективі?
Кількість небезпечних явищ у світі зростає, що підтверджується різноманітними дослідженнями. По-перше, за останні 100 років збільшилася популяція людей на Землі, міста зростають, стає більше місць, які потрапляють до зон ризику. Іншими словами, якщо раніше була гроза, під час якої блискавка могла потенційно уразити одну хату у селі, то зараз, влучивши у щитову, без електрики залишаться сотні, тисячі людей. Тобто йдеться про інші ризики й наслідки через те, що технології розвиваються, міста стають більш технологічними і населеними людьми.
По-друге, зростає кількість небезпечних явищ. Наприклад, раніше опади розподілялися таким чином, що дощ йшов тривалий час на великій території. Зараз влітку грозові хмари меншого діаметру, але водночас вони простягаються вище. Це означає, що потужна злива відбувається на відносно маленькій ділянці. Тобто, весь Київ може бути без опадів, а злива накриє тільки один район.
Саме тому у прогнозі існує визначення “місцями”, бо ми не можемо вказати детально, що тільки у цьому районі буде дощ, а в інших – ні. Це можна показати тільки картографічно, але не словесно, бо тоді довелося б писати мільйон слів на кожен прогноз. І так – для всієї країни.
Зараз постає питання щодо зміни підходу до прогнозування. І нарешті це відбувається. Зокрема, пройшов тестування спеціальний додаток, який дозволить вказувати відповідні локації, де очікується негода.
Ви навчались, працювали з фахівцями з різних країн. Чи, за вашими спостереженнями, є відмінність у підходах, методах прогнозування серед іноземних та українських спеціалістів?
Насправді ні. Просто інші країни мають більше ресурсу, який виділяється на науку. В контексті вступу України до Євросоюзу, нам потрібно впроваджувати ризик-менеджмент. Поясню. Йдеться про орієнтовні прогнози, стратегічні рішення, які ухвалюються на основі ризиків і можливих наслідків для того, щоб запобігти небезпеці – застосувати превентивні заходи. В Україні зараз більше приділяється увага реагуванню на наслідки, але ж у нас й часи такі…
Українські вчені беруть участь у дослідженнях з різних напрямків у багатьох міжнародних проєктах, і вони не гірші за інших. У нас просто немає достатньо ресурсів, обладнаних лабораторій… Якщо відсутнє фінансування відповідних проєктів – немає змоги розвиватися. Технології зараз – на першому місці. Технології – це завжди наука, дослідження, на які потрібні гроші.
Вам доводилось працювати, виходячи на плавзасобі в океан?
Звичайно. Адже в Антарктиці ми займаємось, так би мовити, більш розширеною метеорологією. Це гідрометеорологія, яка включає гляціологію й океанологію. Для проведення океанологічних досліджень нам потрібно вийти у різні ділянки океану і зробити глибинний профіль, проаналізувати, як змінюються солоність, температура води, інші параметри.
Приміром, на відстані 350 метрів, між континентом і нашими островами, занурюємо зонд – й таких “точок” за день може бути 11. Це щонайменше 5-6 годин у човні, на морозі… Зонд занурюється з човна, поки він стоїть у певній точці. Це непроста задача: може сто разів змінитися погода, вас засипле снігом, заллє дощем, захитає…
Чи відчуваєте у такі моменти страх перед стихією?
Люди, які відчувають страх надто сильно, в Антарктику не потраплять. Але сюди не потраплять й ті, хто зовсім безстрашний. Треба, щоб це був не страх, а, скажімо так, відчуття самозбереження.
Чи потрапляли ви у небезпечні ситуації, які б вам запам’яталися?
Так, потрапляла. Бувало, виходиш в океан при мінусовій температурі, світить сонечко, чудова погода, прогноз – нормальний. Ти на виїзді, за 8 кілометрів від станції, та раптом налітають хмари з крижаним туманом, зі штормовим вітром. Починається хвилювання океану… Це дуже небезпечна ситуація… Річ у тім, що у нашому регіоні спрогнозувати погоду набагато важче, ніж в Україні. Тут дуже мало станцій, радарів тощо і моделі працюють набагато гірше.
Чи зустрічали під час виїздів мешканців океану?
Вони постійно нас супроводжують: кити, морські леопарди, морські котики, тюлені різноманітні, найчастіше – пінгвіни. Плавають навколо, цікавляться. Особливою є “процедура”, коли треба пройти повз китів: ми не можемо бути біля них “на моторі”, наприклад, у момент, коли вони сплять. Треба заглушити мотор й чекати, поки човен віддалиться від цих ссавців, щоб їх не розбудити. Цього потребує дбайливе ставлення до тутешніх мешканців… Якось кит випірнув зовсім поруч з нами. Видихнув і отим фонтаном нас усіх облив. Це дуже запам’яталось (сміється).
А от при зустрічі з косаткою треба скоріше “робити ноги”. Якщо кити просто дуже цікаві та ласують крилем, то косатки та леопарди – небезпечні хижаки. Їх потрібно остерігатися в океані, не перетинатися з ними зайвий раз, щоб не довелося захищатися. Адже, рятуючи власне життя, можеш нашкодити тварині, а це неприпустимо.
Вам доводилося потрапляти у ситуацію, у якій треба було “робити ноги”?
Так, з морськими леопардами, яких цікавили човни. Ці ссавці можуть переслідувати плавзасоби, покусувати на них балони – це може завершитися трагедією. Треба просто швидко і вдало від них віддалятися. Можна просто побовтати у воді веслом поруч, щоб тварина відчула, побачила, що є якийсь рух і близько не підпливала. Але не більше, бо ми все ж таки в них у гостях, тут головні вони…
Така повага до зовнішнього світу дуже яскраво характеризує усю антарктичну спільноту. У світі ніде такого не бачили, навіть у тих країнах, де закони дуже суворі.
Які антарктичні тварини є вашими улюбленцями?
Для мене особливі, мабуть, кити. Величезні, цікаві, розумні. Я тут нещодавно від фахівців почула версію, що накручування цими ссавцями водоростей на голову – це не випадковість, а один із проявів інтелекту. Нібито таким чином ці велетні намагаються себе прикрашати. Для мене це було відкриттям. Їхню поведінку ще досліджують…
Чи загрожує потепління в Антарктиці існуванню місцевих тварин?
Коли зникає морська крига, тюленям, наприклад, немає де розмножуватись, адже вони завжди шукають прихисток від хижаків – косаток і морських леопардів – саме на крижинах. Тому через потепління вони рухаються на південь. Зараз саме таке потепління – снігу немає. Найперше це пов’язано з тим, що тут було літо. В Антарктиці найтепліший місяць – лютий. Зараз березень просто продовжує бути теплим, та це не дуже добре. Але десь за місяць низькі температури відновляться, повернуться морози, знову йтиме сніг…
Розкажіть, будь ласка, про шеврони 31-ї УАЕ. Вони унікальні для кожної експедиції?
Так, у кожної експедиції свій шеврон. Наш ми готували командою разом з дизайнеркою, яка допомогла втілити у життя мою шалену ідею. Адже я хотіла, щоб була зображена наша станція, хоча б символічно. А також пінгвіни, крига, гори та з некласичного – антарктична щука, яку точно раніше ніхто не зображав. Ну, і мені, як метеорологині, хотілося показати прилади. Тому на шевроні є зображення радіозонду, який летить в атмосфері, антени біля “Вернадського” та полярного сяйва, яке тут хоч і рідко, але трапляється – Aurora Australis (Південне полярне сяйво, – УНІАН). Також є перламутрові хмари – рідкісне явище у полярних регіонах. Вони стратосферні. На відміну від більшості хмар, які є у “вологій” тропосфері – нижньому шарі атмосфери, перламутрові формуються в наступному шарі – “сухій” стратосфері. Вони складаються з кристаликів льоду й дуже тонкі… Коли сонце опускається на кілька градусів нижче горизонту, світло відбивається від кристаликів так, що виникає оптичний ефект іризації. Завдяки цьому на хмарах проявляється насичена гра кольорів… Вони наче сяють, світяться у темряві. Це явище дуже захоплює… Всі завжди вибігають, щоб його побачити, бо це відбувається лише кілька разів на рік, і не усім експедиціям може так не пощастити…
Анжеліко, а ким ви хотіли стати у дитинстві?
Інопланетянкою! (Сміється). Однією з моїх перших книжок була енциклопедія, на перших сторінках якої містилися розповіді про космос, планети тощо. І я мріяла літати на зорельоті… З років 15-ти треба було думати про щось реальніше, і я обрала те, що мені подобалось. Спочатку це була географія, але там вже майже все досліджено, тому обрала атмосферу, яку можна вивчати все життя.
На вашу думку, чи є щось спільне між космосом та Антарктикою?
Звичайно! По-перше, ми тут досліджуємо все – від дна океану до ближнього космосу. По-друге, коли ясні ночі і приходить антициклон із прозорим повітрям, то зорі тут видно абсолютно не так, як в Україні. Вони тут не такі… Тут видно центр нашої галактики. Зоряне небо виглядає незвичним і через це таке відчуття, що ти перебуваєш зовсім близько до космосу.
Що захоплює вас в Антарктиці найбільше?
Мабуть, рослини. Наприклад, щучник антарктичний та перлинниця (колобантус) – дві вищі рослини (вищі рослини – ембріофіти, до яких належать, у тому числі мохоподібні, – УНІАН) в Антарктиці, остання з яких ще й квітне, цікаві мохи. Тут багато унікальних рослин, ростуть дуже повільно, але надзвичайно зелені. Вони можуть розміщуватися біля країв льодовиків і вкриватися снігом на кілька років, а потім сніг тане і вони знову зелені… Це дійсно феноменальне явище: серед криги з’являється зелений острівець, який ще й квітне… Уявіть, поруч з льодовиком, якому понад мільйон років, щороку по сантиметру росте травичка й так протягом століття! А нагорі – зорі із центру галактики…
Тут ти усвідомлюєш, що є лише маленькою піщинкою всесвіту… Саме тут навчаєшся цінувати все навколо. Було б класно, якби усі світові лідери проходили через це відчуття. Мабуть, тоді у світі було б все інакше.
Ви знаєте, наскільки далеко російська антарктична станція розташована від української?
В антарктичному масштабі, далеко. Тобто, немає можливості на човнах завітати… Скажімо так: хто захоче дістатися на човні, не виживе. Ну, і, до речі, в Антарктиці діє мирний договір, який забороняє використання будь-якої зброї. Будемо сподіватися, що цього дотримуватимуться всі.
