Діти 70-80-х років, які виросли без постійного нагляду, в дорослому житті мають спільну характеристику.

Мова йде про покоління, яке перетворило свою дитячу самотність на емоційну стійкість.

Люди, які в дитинстві фактично були самі – поверталися додому після школи в пусті квартири, самостійно вирішували свої проблеми і харчувалися тим, що знаходили в холодильнику, – здобули вражаючу здатність витримувати самотність. Про це пише психолог Лахлан Браун у виданні VegOut.

За його словами, ці особи рано усвідомили, що бути наодинці – це не надзвичайна ситуація, і їм вдалося свою “тиху самостійність” перетворити на “своєрідну емоційну стійкість, якою володіє небагато людей”.

Покоління “з ключем на шиї”

Автор зазначає, що термін latchkey kid (“дитина з ключем на шиї”) став популярним у 1970-80-х роках і описував дітей, які після школи поверталися в порожній дім, оскільки обидва батьки працювали. Він навів дані дослідження 2004 року, в якому це покоління було визнано одним із “найменш доглянутих”. Браун пояснив, що це явище виникло через зростання рівня розлучень і збільшення участі жінок на ринку праці в той час, коли системного позашкільного догляду за дітьми фактично не існувало.

При цьому, пише психолог, протягом років вважалося, що це погано, що діти, залишені на самоті, страждатимуть. І для деяких, особливо дуже маленьких або тих, хто перебував у небезпечних умовах, це дійсно було так, погодився він.

Але для великої кількості таких дітей години без нагляду не призвели до шкоди, зазначив Браун, а сформували специфічну психологічну здатність, яку дослідники лише зараз починають повністю усвідомлювати.

Що насправді формує самотність

Браун пригадав роботу британського психоаналітика Дональда Віннікотта 1958 року, у якій той стверджував, що здатність бути наодинці – одна з найважливіших ознак емоційної зрілості. Він чітко відрізняв її від ізоляції чи самотності як страждання. Ішлося не про відчуження, а про позитивну навичку – психологічну здатність існувати у власній компанії без тривоги, пише психолог.

“Його ключова ідея була парадоксальною: здатність бути наодинці формується через досвід самотності у присутності надійної людини. Дитина, яка знає, що батько чи мати поруч, навіть якщо вони не взаємодіють активно, поступово формує внутрішнє відчуття безпеки. З часом це відчуття стає “переносним” – його можна брати із собою в порожні кімнати, тихі вечори та довгі періоди без структури, не відчуваючи покинутості”, – пояснив Браун.

Він підкреслив, що досвід “дітей з ключем на шиї” не зовсім відповідав цьому опису, адже батьків насправді не було в сусідній кімнаті – вони були на роботі. Але, за його словами, для багатьох дітей, особливо тих, хто знав, що їх люблять і що батьки повернуться, відбувалося щось подібне: самотність для них стала не травмою, а тренуванням.

Покоління, яке випадково навчилося заспокоювати себе

За словами автора, цей досвід дав мільйонам дітей тисячі годин неструктурованого часу наодинці саме в той період розвитку, коли мозок вчиться саморегуляції.

“Не було додатків. Не було запланованих занять. Не було батьків, які пояснюють або підказують рішення. Тобі було нудно – і ти мав придумати, що з цим робити. Ти лякався шуму – і мусив заспокоїти себе. Ти був голодний – і шукав, що поїсти. Ти відчував самотність – і мав пережити це або знайти спосіб заповнити час”, – йдеться у статті.

Психолог пояснив, що кожен із цих мікродосвідів був уроком саморегуляції, причому не тієї, яку дають на заняттях чи в терапії, а тієї, що формується через багаторазове повторення і завдяки цьому стає автоматичною.

Чому інші покоління цього не мають

Браун пише, що покоління до “дітей з ключем на шиї” переважно мало матерів-домогосподарок. Діти поверталися додому в контрольоване середовище, де були структура, нагляд, турбота, але вони мали менше можливостей для формування витривалості до самотності.

“Наступні покоління отримали іншу форму контролю: організовану активність. Футбол, репетитори, музика, заплановані зустрічі. А згодом – смартфони, які гарантували, що навіть фізично наодинці дитина ніколи не залишається наодинці зі своїми думками”, – зазначив він.

Таким чином, на його думку, покоління “дітей з ключем на шиї” опинилося в унікальному історичному вікні, де умови були ідеальними для формування людей, яким справді комфортно у власній компанії.

“Я думаю про це у своєму житті в Сайгоні. Я можу сидіти на балконі годину, дивитися на мотоцикли й думати ні про що. І це відчувається як розкіш, а не покарання. Моя дружина іноді дивиться на мене в такі моменти й питає, чи все гаразд. У мене більше ніж гаразд. Це мій найприродніший стан”, – розповів Браун.

Він додав, що ця здатність не прийшла з мудрості чи дисципліни, а з’явилася завдяки сотням порожніх післяобідніх годин, коли нікого не було вдома, і він змушений був “навчитися бути собі компанією”.

Водночас Браун визнає, що деякі “діти з ключем на шиї” справді були занедбані, деякі боялися, деякі жили в небезпечних умовах, “але для великої більшості – тих, хто мав відносно стабільне життя і батьків, які просто працювали, – цей досвід сформував конкретну й вимірювану якість: комфорт із самотністю, який працює як психологічний ресурс протягом усього життя”.

Раніше УНІАН розповідав, чому після 60 одні люди ще довго активні, а інші – різко “здають”. Психолог Лахлан Браун дав пораду старшим людям, які відчули, що сповільнюються. За його словами, починати треба не з дієт чи прийому добавок, а із трьох запитань: “Де мене чекають завтра?”, “Хто помітить, якщо я не прийду?” і “Що я ще не завершив?”.

“Якщо ви можете відповісти на всі три – з вами все буде добре. Якщо ні – це не означає, що ви старієте. Це означає, що ви перестали знаходити приводи залишатися “в грі”. А саме ця “гра”, як показують дослідження, і є тим, що підтримує життя”, – підкреслив він.